Рецензія Галини Пагутяк роману Сергія Буковського «Траєкторія долі»
Перше враження, яке виникло у мене після прочитання роману Сергія Буковського, було відчуття, наче я вийшла з іншого часу, що його зазвичай називають ретро. Я подумала, що це охоче читали би на початку 90-х років, коли ми не могли насититися досі забороненою інформацією й читали «Архіпелаг ГУЛаг» й інші книги, що звинувачували тоталітарний комуністичний режим. Зараз інтерес до цієї теми втратив колишню гостроту, адже пострадянські часи створили безліч інших, не менш болючих проблем. Натомість починають згадувати якісь приємні речі: безкоштовну освіту й медицину, соціальну захищеність, втрачені невинність і щирість. Моя дочка вишукує в Інтернеті світлини тих часів, і її цікавлять не репресії, не ГУЛАГ, а життя звичайних людей. Стоп. З цим все зрозуміло.
Можливо, тепер, коли перше враження трохи вляглося, я зможу оцінити роман Сергія Буковського з іншого боку й відповісти на питання, на які не змогла знайти відповідь одразу. Моє ставлення до тих часів – з 60-х по 90-ті – зовсім не залишається незмінним. Є час любити, час ненавидіти, і час зважувати – найкращий час збирати плоди.
Отже, книга, про яку йде мова, оповідає про життя людини, яка працювала в радянській контррозвідці, так би мовити, «ав оvо» – «від яйця». У мене КДБ не викликає жодної симпатії, бо я пам’ятаю ті часи, коли воно втручалося в усі сфери життя, в тому числі й приватного. І те, що головний персонаж роману – офіцер контррозвідки – виглядає людиною порядною, розумною і симпатичною з усіх боків, викликає природній внутрішній опір. А власне, чому? Тому, що над нами тяжіє громадська опінія. Ми знаємо з власного і чужого досвіду, що таке Перший відділ і вербування донощиків у колективах.
Утім людина, про яку йдеться мова, не заарештовувала громадян за «політичні» анекдоти, не відстежувала їхні телефонні розмови і не порпалась у їхній білизні, шукаючи крамольний самвидав. Він був з зовнішньої розвідки, в якій офіцери проходили дуже серйозний вишкіл. Більш того – сама зовнішня розвідка за часів СРСР являла собою нечисленну, але дуже консолідовану групу, схожу на клан самураїв. Такі групи є в кожному суспільстві, але діяльність їхня дуже закрита і дуже таємна. Можливо, і в нашому суспільстві є щось подібне. Це люди з певними поняттями про честь, відступ від яких карається смертю. Не має значення, чи ці поняття відповідають Божим заповідям, а чи моральному кодексу будівника комунізму. Чим більше фальші й розпаду в суспільстві, тим жорсткіші правила для цієї групи, яка керується інстинктом самозбереження. Але питання в мене є: чи робив би всі ті погані речі, з якими асоціюється у нас діяльність КДБ, наш герой, якби йому наказали?
Автора книги, який пройшов Афганістан, вижив і перед чиїми очима минали, поетапно, застій, перебудова, розвал та незалежність України, теж хочеться запитати: чому він обрав саме такий спосіб творчого самовираження, який може викликати спротив теперішнього читача, як того, хто відчуває ностальгію, так і того, хто ненавидить минуле і не бачить у ньому нічого доброго? Оцих двох питань вистачило б будь-якому рецензенту або навіть читачеві. Але міркуючи над цим, я відчула, що річ зовсім не в цьому.
Оглянувши на віддалі усю цю величезну й складну конструкцію, я раптом побачила, як вона починає змінюватися на очах не лише зі зміною ракурсу, а навіть в одному й тому ж ракурсі. Роман Сергія Буковського – це завіса у храмі, розірвана навпіл. Його творча одержимість досягає такої величезної напруги, що у ній є щось священне, цей твір по суті містерія. І це заразом знищує всі літературознавчі потуги оцінювати це як художньо-документальний роман, вираховувати його комерційні перспективи, шукати нішу в сучасному літературному процесі. Бо ми маємо справу з тим, чому не складеш оцінки. Принаймні зараз, а можливо, й ніколи. Воно з’являється не тоді, коли треба, як нам здається, а тоді, коли справді потрібно. Випливає з потоку не зовсім чистого життя, прозаїчного та буденного, набуває ознак профанності, врешті омивається жертовною кров’ю.
Хлопчину, чиє життя могло би бути схожим на сотні тисяч інших життів, обирає доля завдяки його внутрішній цілісності, цілеспрямованості і терпінню. У нього геть відсутні крайнощі: себелюбство чи альтруїзм, гординя чи смирення, а відтак саме такі досягають того, чого самі не сподіваються досягнути.
Отже, роман є свого роду житієм, а не просто біографією. Перед нами персонаж, якому нічого не можна закинути, опріч того, що він належить до організації, яка дбає про безпеку держави. Навчання, служба в армії, одруження, вишкіл і робота, а далі – відрядження в Афганістан. На цьому закінчується перша книга. Колеги – такі ж, як і він, різниця лише в темпераменті. Як пише сам автор, його персонаж – особа, що мала кількох прототипів, хоча тут присутні й реальні особи, однак вони на другому плані. Це вже – вихід за межі жанру. Окрім власне агіографічного плану, тобто сакрального, є ще інший – профанний, який перевищує за розміром сакральний план. Це кухонні розмови побутових речей, у романі – зовсім не безмовних свідків історії. У кожної речі є власна історія, і Сергій Буковський дає речам можливість висловитись. Вони розмовляють між собою, сперечаються, жартують.
Маємо два блоки профанного. Перший – стіл у дворянському домі: патріарх, мудрець, який розповідає про все, що відбувалось в домі і в країні упродовж кількох десятиліть. Інший блок – кухня в помешканні полковника контррозвідки КДБ – наставника головного персонажа, де розмовляють цигарки, сірники, картопля, таргани, газова колонка, пліта... Тобто все, що там присутнє. Кухня 70-х років минулого століття в квартирі працівника держбезпеки, той досить невибагливий побут, який зараз якщо десь і існує, то на правах маргінесу. Це могла би бути й кухня дисидента чи звичайної людини, яка не за і не проти режиму (влади).
Мушу сказати, що розмови ці написані блискуче. Речі розмовляють про те, що нам стало відомо тільки після розвалу СРСР, час від часу вони переходять на сучасні реалії, що видається трохи дивним. Тобто ми не дізнаємося нічого нового. Завіса розірвана, минуле, теперішнє й майбутнє змішались. Документи, вміщені у вигляді вставок, створюють третій план – історичний. Вони підтверджують чи спростовують полеміку пачки цигарок і, нехай буде, картоплини. Це виглядає дивно, і я розумію, що мені не потрібно ні про що запитувати автора. Треба просто пливти за течією роману й не замислюватися про політичні погляди автора. Бо тут немає політики, а лише особисте бачення навколишнього світу, яким він був, є і буде. І саме цей хаос всередині сталевої конструкції вражає найбільше. Важко передбачити, що з нього постане, з цього хаосу, але зараз від цього видовища перехоплює подих і стискає горло. Ця дивна книга потребує нетипового підходу.
Наскільки мені відомо, в українській літературі було щось подібне лише у містерії Тараса Шевченко «Великий Льох». Суміш профанного і сакрального, експерименти з часом, безліч тлумачень.
Здається, ніби роман Сергія Буковського існує одночасно в трьох часових вимірах і їх не можна відділити, і не потрібно. Бо ж запона вже розірвана, а пекуче афганське сонце нагадує нам про Голгофу, яка теж існує поза часом. І не тільки. Вона – позаду, попереду, поруч.
P.S. Я, звичайно, могла би написати типову рецензію, з тих, які замовляють критикам чи ті самі їх пишуть, аби написати. Проте я воліла викласти всі свої сумніви, здогади, міркування, обійшовшись без цитат і формальностей. Книга, в якої не можна нічого навчитись, нічого не варта. І наші відгуки про той чи інший твір мали би бути роздумами про те, чого ми навчились і що отримали. Задля цього, власне, й пишуться книги.
Галина Пагутяк